2014-10-01 12:33:43

Папи миру. Спадщина святих Івана ХХІІІ й Івана Павла ІІ та Папа Франциск (2)


Вчення Церкви та її пастирів щодо питання миру розвивалося і вдосконалювалося відповідно до викликів часу. Проведемо короткий огляд цього еволюційного процесу, від блаженного Пія ІХ до Папи Франциска.

Під час понтифікату Пія ІХ роздуми над темою миру наблизили католиків і протестантів, що вилилось у заснування спільними зусиллями наукового центру в Римі для вивчення міжнародного права й формування незалежних міжнародних арбітрів, покликаних розв’язувати конфлікти між державами. В ті роки одним з найпомітніших внесків були праці священика єзуїта Луїджі Тапареллі д’Азельйо, одного із засновників журналу «Civiltà Cattolica», дослідження якого на теми миру стали відправною точкою для вчення Римських Архиєреїв аж до святого Івана ХХІІІ. Тапареллі вважав неморальним початок війни з боку суверенних держав, якщо міжнародна організація, названа ним «етнархія», заборонила будь-яке застосування сили.

Папа Лев ХІІІ, спадкоємець цієї традиції, розпочав систематизацію пропозиції «політичного миру», і в 1899 році під час Конференції про мир в Гаазі, в якій взяли участь 26 держав, деякі з них визнали його, як гаранта під час конфліктів силою «універсального батьківства». Саме в цьому періоді завдяки питанням миру Апостольська Столиця починає наново набирати важливості у міжнародній сфері.

Але щойно у «Ноті до воюючих сторін» від 1 серпня 1917 р., в якій Венедикт XV назвав триваючу світову війну «даремним кровопролиттям», було окреслено детальний та практичний план мирного врегулювання, на який не спромігся жоден Глава Держави. Не зважаючи на те, що тоді ці пропозиції отримали перешкоди з боку тодішніх можновладців, у дипломатичних колах Венедикта XV до сьогодні також називають «Папою миру».

Під час другої світової війни Пій ХІІ став першим Папою, який систематично виклав «суттєві передумови міжнародного правопорядку», посилаючись, в основному, на спадщину Луїджі Тапареллі. Це сталося у його різдвяному посланні 1942 року.

У вченні святого Івана ХХІІІ ідея миру, натомість, постає у «позитивному» вимірі, її значення поширено, включаючи права людини, нові ідеї демократії, бажання створити міжнародні структури, які б виступали його гарантом.

За Папи Павла VI Церква здійснила справжню поняттєву революцію в доктрині про мир, розрізняючи у сфері суспільної моралі подвійну природу миру: «внутрішній» і «зовнішній». Цей розвиток богослов’я миру можемо прослідкувати в його посланні до ООН, виголошеному 1965 року, в якому він закликав: «Нехай ніколи більше не буде війни!», у відомому радіопосланні з 1967 р. «Шлях миру між народами проходить через серце людини» та проповіді від 1 січня 1969 року.

У вченні Слуги Божого Павла VI мир живиться із духовного коріння, є даром, який слід прийняти, його можуть будувати й зберігати ті, які відкрили мир у своєму серці. В період його понтифікату розпочалося «виховання до миру» через послання з нагоди встановленого ним Всесвітнього дня миру, який Церква щороку відзначає 1 січня.

Святий Іван Павло ІІ став на «захист миру будь-якою ціною» як перед обличчям можливої загальної війни, так і перед загрозою релігійної війни, яку численні політологи пророкували після терористичних атак 11 вересня 2001 року. У цій непростій ситуації могло вистачити одного необережного слова, яке могли би невідповідно проінтерпретувати, й ніщо б не стало на заваді поділу світу на основі релігійної приналежності. Думки святого Папи про мир знаходимо в його соціальних енцикліках «Sollicitudo Rei Socialis» та «Centesimus Annus», натомість 27 жовтня 1986 року світ став свідком пророчого жесту на користь миру. Того дня християни, визнавці юдаїзму та мусульмани, разом з представниками інших релігій, зібралися в місті святого Франциска для того, щоб спільно просити дару миру. Послання цієї події звучало однозначно: віруюча людини повинна жити та навчати примирення, мирного посередництва в суспільних конфліктах та можливості справжнього спільнотного життя.

В цей же час у Церкві викристалізовувалося подолання традиційної доктрини про «справедливу війну», від якої відступив вже святий Іван ХХІІІ у енцикліці «Мир на землі». У церковному вченні тепер зустрічаємо поняття «збройні конфлікти», які можуть бути виправдані у випадках справедливого захисту та гуманітарного втручання.

Під час понтифікату Венедикта XVI зусилля Церкви в дипломатичній сфері зосередилися на запобіганні конфліктам. Промовляючи 18 квітня 2008 р. до ООН він погодився з принципом «відповідальності за те, щоб захистити», але соціальне вчення Церкви закликало інвестувати у виховання, в економічний розвиток, в добре управління, в діяльність міжнародних організацій. Апостольська Столиця підтримала процеси зменшення ядерного озброєння, реформу Ради Безпеки ООН, яка б враховувала актуальні геополітичні зміни.

В цьому новому суспільному й церковному становищі Папа Франциск обрав особливе наставлення перед обличчям великої місії Церкви у сфері миру. Він звертає увагу на те, що сьогодні причини конфліктів слід шукати не так на етнічній чи релігійній площині, як у соціальній несправедливості, визискуванні найслабших, порушенні людських прав. Отож, у наш час особливого примирення потребують так звані периферії, і в цьому контексті фундаментальним шляхом миру названо братерство.
________________________
За матеріалами: Fabrizio Nina, Gasparroni Fausto,I papi della pace. L'eredità dei santi Roncalli e Wojtyla per papa Francesco”, Rizzioli 2014.








All the contents on this site are copyrighted ©.