2015-02-27 13:19:00

«Хто вірує – той ніколи не самотній». Читання з енцикліки про віру (5)


«Ми увірували в любов», – ці слова з Першого послання святого апостола Івана є заголовком першого розділу енцикліки «Світло віри» Папи Франциска, який розпочинається з роздумів над вірою старозавітного праотця Авраама, а далі зазначається, що історія Ізраїльського народу йде стежками віри Авраама.

Знову бачимо, як віра зроджується з нового дару: народ відкривається на діяння Бога, Який бажає визволити. Отож, віра є «покликом до довгої подорожі, аби змогти поклонитися Господеві на горі Синаї та успадкувати обіцяну землю». Тому, віра розвивається, як «розповідь про Божі добродійства», яка передається з покоління в покоління. «З цього, – пише Папа, – можемо навчитися, що світло, принесене вірою, пов’язане із конкретною розповіддю життя, вдячною пам’яттю про Божі добродійства та поступовим сповненням Його обітниць». Іншими словами, «Боже світло приходить до нас через розповідь про Його об’явлення, а тому є здатним просвічувати нашу мандрівку» (п. 12).

Але історія Ізраїльського народу показує нам також «спокусу невірства, в яку народ неодноразово впадав». Протилежністю вірі тут показане ідолопоклонство, яке є плодом неприйняття того, що «вже зі своєї природи віра вимагає відмовитися від негайного посідання, яке, як здається, може запропонувати безпосереднє бачення». В той час, як Боже обличчя є недосяжним, віддається перевагу поклонінню ідолові, походження якого є відомим і який не несе загрози у вигляді заклику залишити власні забезпечення. «Отож, можемо зрозуміти, – зазначає Святіший Отець, – що ідол є претензією на те, щоби поставити себе самих у центрі дійсності, поклоняючись творінню власних рук. Людина, втративши фундаментальний дороговказ, який дає цілісність її існуванню, губиться в різноманітності своїх прагнень, відмовляючись очікувати час обітниці, а тому розбивається на тисячі моментів своєї історії». Саме тому ідолопоклонство завжди набирає форм багатобожжя, пропонуючи численні стежки, які ніколи не ведуть до мети. Натомість, віра, пов’язана з наверненням, є «відокремленням від ідолів, аби повернутися до живого Бога через особисту зустріч» (п.13).

У контексті віри Ізраїлю важливої ролі набирає постать «посередника» – Мойсея, який розмовляє з Всевишнім та переказує Його волю. В такій ситуації «акт віри окремої особи включається у спільноту», завдяки вірі народ стає «немовби однією особою», яку Бог називає «своїм первородним». І таке посередництво не стає перешкодою, але відкритістю, вимагаючи здатності брати участь у «баченні іншого». «Віра є безкорисливим Божим даром, який вимагає смирення та сміливості у тому, щоби повірити й довіритися, щоби побачити світлий шлях зустрічі між Богом і людьми – історію спасіння» (п. 14), – підсумовує Папа.








All the contents on this site are copyrighted ©.