Папа Франциск про радощі і труднощі богопосвяченого життя

Затворницьке життя не є втечею, але полем боротьби, відкритим на світ; кожна черниця повинна бути «іконою» Церкви, а богопосвячені особи та єпископи повинні співпрацювати задля того, щоб творити «гармонію в Церкві». Такими думками поділився Папа Франциск з богопосвяченими особами Римської дієцезії, зустрічаючись з ними у суботу, 16 травня 2015 р., з нагоди Року богопосвяченого життя. Зустріч відбулася у формі свідчень представників різних форм посвяченого життя, які поставили свої запитання, на які відповідав Святіший Отець. Це були монахиня із затворницького монастиря, представниця Ордену Дів, посвячених осіб, які живуть обітами у світі, чернець Згромадження Місіонерів Скалабрініанів, який є парохом та капелан у в’язниці для неповнолітніх, приналежний до Третього Францисканського Чину.

Контемплятивна особа ховається у Бозі, а не ховається від світу. Перша відповідь Папи стосувалася затворницького життя, яке, за його словами, не означає бути глухими до проблем решти людства, що живе поза монастирськими мурами. Чи повинні потрапляти до монастиря новини? Так, – відповідає Святіший Отець, – але не повідомлення жовтої преси, а повідомлення про те, що діється у світі, про війни, хвороби, страждання тих, які потребують молитовного заступництва.

«Тому, однією з речей, яку ви ніколи не повинні занедбувати, є знаходити час, щоб вислуховувати людей», – сказав він, додаючи: «Ваше покликання не полягає у тому, щоб ховатися: воно означає виходити на поле битви, стукати до Божого серця, заступаючись за це місто. (... ) Адже численні благодаті сходять від Господа завдяки цій рівновазі між прихованим життям, молитвою та вислуховуванням людей. (...) Існують монастирі, де півгодини чи година протягом дня присвячуються для того, щоб дати їсти тим, які про це просять. І це не суперечить перебуванню у Бозі. Це служіння посмішкою. Адже посмішка монахинь відкриває серця та вгамовує голод, іноді, більше, ніж хліб».

Відповідаючи на друге запитання, яке стосувалося аналогії між подружньою любов’ю та любов’ю у богопосвяченому житті, Папа зупинився на материнському вимірі богопосвяченої жінки, зазначаючи, що в цьому посвяченні «існує також подружній вимір», який уподібнює любов черниці з якостями подружньої любові, якими є витривалість, вірність, єдність серця.

«Черниці є іконою Церкви та Пресвятої Богородиці. Не слід забувати про те, що Церква є жіночого роду, а тому – нареченою Ісуса. Ми дуже часто забуваємо про цей вимір, про материнську любов черниці, подібну до материнської любові Церкви та Пресвятої Богородиці. Вірність, як вираження посвяченої Богові жінки, повинна, цілком природно, відображувати вірність, любов та лагідність Матері Церкви та Матері Марії», – зазначив Святіший Отець.

Далі Єпископ Риму наголосив, що мова йде про конкретну любов, а не примарну, що «витає у хмарах». Конкретною, як Євангельські Блаженства, які він назвав «першою енциклікою Церкви», конкретною, як про це йдеться у євангельській розповіді про Страшний Суд. «Конкретність, – додав він, – є ознакою цього материнства жінок та черниць».

Коментуючи запитання про труднощі співжиття в чернечій спільноті й ті, які можуть виникати у взаєминах між єпископом та чернечими спільнотами, Папа Франциск, який також є, одночасно, і вихідцем з чернечої родини, і єпископом, тож знає про них з особистого досвіду, зауважив, що також і в монастирських стінах можуть сховатися заздрощі, як теж у дієцезії – нездорове суперництво. «Це правда, що іноді нелегко знайти єдність між різними харизмами, єдність між священством та з єпископом... Кожен шукає свої інтереси, не кажу, що завжди, але існує така тенденція, це по-людськи. (...) Але потрібно працювати, виконуючи спільне завдання. Так будується Церква. Єпископ не повинен використовувати чернецтво для “затикання дір”, але й богопосвячені особи не повинні сприймати єпископа лише, як наймача, роботодавця».

Але щоб долати труднощі, не слід забувати про вимір свята. «Свято, – пояснив Святіший Отець, – це богословська категорія життя. І без цього святкового виміру неможливо жити богопосвяченим життям. Слід організовувати свято. Але робити свято не є синонімом здіймати гамір.(...) Свято – це завершення молитви, радість, яка випливає із спогадування того, що Господь учинив для нас».

Відповідь на четверте запитання Папа розпочав із роздумів над темою послуху в чернечому житті, коментуючи свідчення священика, якого настоятель 45 років тому відправив «на 2-3 місяці» на капеланське служіння у в’язниці, де він служить дотепер. «Христове таїнство – це таїнство послуху, а послух є плідним, – наголосив Святіший Отець. – Це правда, що він, як будь-яка чеснота, будь-яка богословська категорія, може зазнавати спокуси та перетворитися у, так би мовити, дисциплінарне наставлення. Але у богопосвяченому житті послух є таїнством».

Далі Наступник святого Петра вказав на богопосвячене життя, як на «пророчий дар». Адже покликання не є «вербуванням людей, які обрали певний життєвий шлях», але «подарунком людському серцю», який не завжди цінують. І коли хтось губить цю ідентичність, то виникає потреба знайти «мудру особу», яка би супроводила її під час кризи. Але не завжди легко знайти особу з чесними намірами, особу, з якою духовна розмова не перетворюватиметься у приємну балачку між друзями, позбавлену глибини. Або ж можна натрапити на когось суворого, який не завжди розуміє, в чому проблема.

«Я завжди запитував сестер, які приходили до мене просити пораду, – розповів Святіший Отець, – чи у їхній спільноті або згромадженні немає мудрої сестри, сестри, яка добре живе харизмою, має добрий досвід?», адже «духовний провід не харизмою є виключно пресвітерів». У цьому контексті Папа пояснив, чим сповідник відрізняється від духовного провідника: першому розповідаються гріхи, а другому – те, що діється у серці. І дуже важливо, щоб «провідники душ» були добре приготованими, але й щоб «не впадали у психологізм».

Наприкінці Глава Католицької Церкви присвятив кілька думок питанню ролі жінки у Церкві, адже навіть серед богопосвячених осіб вони складають 80%. Він наголосив на важливості розрізняти «роль» і «функцію»: «Коли мені кажуть: У Церкві жінки повинні, наприклад, очолювати дикастерії! – то відповідаю, що так, можуть, в деяких дикастеріях. Але те, про що ти говориш, є простим функціоналізмом. Це не є відкриванням ролі жінки в Церкві, що є чимось набагато глибшим».