«Хто вірує – той ніколи не самотній». Читання з енцикліки про віру (15)

«Світло віри в Ісуса просвітлює також шлях усіх тих, які шукають Бога, та робить свій притаманний християнству вклад у діалог з послідовниками різних релігій», – пише Папа наприкінці другої частини енцикліки «Lumen Fidei», присвятивши кілька думок темі зв’язку між вірою та шуканням Бога.

У Посланні до Євреїв святий Павло пригадує про свідчення праведників, які ще перед встановленням першого завіту з Аврамом, шукали Бога. А це неможливо без віри, адже людина мусить вірити в того, кого шукає. Релігійна людина намагається «розпізнавати Божі знаки у щоденному досвіді свого життя», а оскільки «Бог є світлим», то ті, «які шукають Його щирим серцем», можуть Його знайти.

Прикладом такого шукання є євангельські волхви, яких зоря привела до вифлеємських ясел. «Для них, – читаємо в енцикліці, – Боже світло явилося, як шлях, як провідна зоря на дорозі відкриттів. Таким чином зоря говорить про Божу терпеливість щодо наших очей, які повинні призвичаїтися до Його сяйва». А це вказує на те, що «коли людина наближається до Нього, людське світло не розчиняється у ясній безмежності Бога», але «стає ще яснішим настільки, наскільки наближається до початкового полум’я».

Християнське визнання Ісуса стверджує, що «все Боже світло зосередилося в Ньому», в Його «світлому житті», в якому «відкривається початок і звершення історії». І не існує жодного людського досвіду в напрямку шукання Бога, який би не міг бути «прийнятим, просвіченим та очищеним цим світлом». І «наскільки більше християнин занурюється у авреолю Христового світла, настільки більше стає здатним зрозуміти й супроводжувати шлях кожної людини до Бога».

У цьому контексті Папа зауважує, що оскільки віра набирає форми шляху, то вона стосується також шляху тих, які не віруючи, прагнуть увірувати й не перестають шукати цього. І мірою того, як «відкриваються зі щирим серцем на любов та пускаються в дорогу з тим світлом, яке їм вдається розгледіти, то вони вже, навіть цього не відаючи, живуть на шляху віри». «Вони намагаються діяти так, ніби Бог існує, іноді тому що визнають Його важливість для того, щоби знайти чіткі орієнтири для спільного життя, або тому що відчувають прагнення світла серед темряви, а також і тому, що відчуваючи наскільки великим і прекрасним є життя, інтуїтивно відчувають, що присутність Бога вчинила би його ще більшим. (…) Хто ступає на шлях чинення добра, той вже наближається до Бога, вже підтримуваний Його допомогою» (п. 35).

Друга частина енцикліки «Світло віри» закінчується пунктом, присвяченим взаєминам між вірою та богослов’ям. Оскільки віра є світлом, то, як зазначає Папа, вона заохочує дедалі більше досліджувати освітлюваний нею горизонт, щоб «краще пізнавати те, що любимо». Саме з цього прагнення і зроджується християнське богослов’я, яке неможливе без неї. Адже богослов’я не полягає виключно в зусиллях розуму, бо ж Бога неможливо применшити до об’єкта досліджень. «Віра спрямовує розум відкритися на світло, яке походить від Бога, щоби він, під проводом любові до істини, міг якомога глибше Бога пізнавати». Богослов’я, таким чином, не так є словом «про Бога», як шуканням «слова, яке Бог звертає до нас, слова, яким Бог промовляє про Себе» (п. 36).