Шлю молитву до небес… Покликання і подвиг Митрополита Андрея (2)

«У 1874 році, на початку дев’ятого року життя, Роман вперше сказав мені, що хоче стати священиком. Коли 1881 року в ширшому колі знайомих і друзів заторкувалось питання майбутнього молодих учасників тієї зустрічі, 16-річний Роман сказав: “Я якщо і стану священиком, то лише унійним”. А пізніше звірився своєму другові: “Зупинюся на василіянах”. Через два роки, немов грім серед ясного неба, вдарили мене ці слова: “Отож, мамо, я вирішив стати василіянином. Напишу до батька і вступаю до новіціяту”», – читаємо у спогадах Софії Фредро-Шептицької, матері праведного Слуги Божого Митрополита Андрея.

Коли батько довідався про наміри сина, то відмовився дати згоду, вимагаючи від нього, щоби він відбув рік військової служби, яку Роман розпочав у Кракові, але з огляду на важку хворобу мусів її перервати. Як Кантій Шептицький безпідставно підозрівав, що син хоче вступити до монастиря під впливом єзуїтів, які були приятелями родини і часто бували в помісті Шептицьких. Саме в той час отці з Товариства Ісусового проводили реформу Василіянського Чину, відому, як Добромильська. Дев’ятнадцятирічний юнак написав до батька листа, в якому ось так пояснив своє покликання:

«Найдорожчий Батьку! Думка, яку я перед Тобою вперше серйозно заторкнув приблизно рік тому, не є і не була чимось новим. Ще навчаючись у шостому класі гімназії я нею – про мій вступ до Василіянського Чину –  поділився із приятелем. Вона зродилася в мені на ґрунті нашої родової любові до Унії, якої я ніколи не приховував, адже вона у мені знаходила відголос більший від інших. Вона дозрівала поволі, адже думка про обряд сягає ще дитячих років і часто виявлялася. А дуже часто говорив про неї з Мамою, і перед Батьком кілька разів згадував про неї. Сьогодні ж я досяг віку, в якому життя розпочинається по-серйозному, і сьогодні сміливо кажу, що моє покликання – бути василіянином. Я знаю, що батько не підтримує цю мою думку, але знаю також, що чинить це не через брак любові до Бога та Його святої справи на Русі, але побоюючись, що мене до Чину покликали люди, а не Господь Бог».

Отримавши листа, батько покликав сина на серйозну розмову, під час якої поставив вимогу, аби він почекав зі вступом до монастиря, здобувши, насамперед, світську освіту. Рішення сина стало для батька ще одним ударом можливо і тому, що унійне чернецтво в той час не втішалося пошаною серед сполонізованої шляхти.

 Протягом чотирьох років Роман вивчав у Кракові та Вроцлаві юриспруденцію, здобувши 1888 року докторат з права. В той час він також здійснив прощу до Риму, де його разом з матір’ю прийняв на приватній аудієнції Папа Лев ХІІІ, від якого юнак отримав благословення на вступ до монастиря та на зміну обряду.

Але прийшов час дотримати свого слова і батьки разом відвезли Романа до новіціату в Добромилі (тепер – Старосоамбірський район на Львівщині). Пізніше мати у своїх спогадах розповість, що коли вони, залишивши Романа, поверталися додому, батько сказав зупинити коней біля каплиці. Граф Ян пішов до каплиці й поклонився до землі, чим засвідчив прийняття Божого дару для свого сина.

Під час новіціату Роман прийняв чернече ім’я Андрей. Висвячений 1892 року на священика, свою приміційну Божественну Літургію він відслужив у церкві в своєму родинному селі Прилбичах, при якій спочивали тлінні останки його греко-католицьких предків… Він хотів бути монахом, а не ієрархом, але вже через сім років, маючи лише 34 роки, був призначений Станіславівським єпископом. А вже через рік – Львівським митрополитом…