Папа Франциск про дбання про спільний дім (27)

Четвертий розділ енцикліки «Славен будь», який називається: «Інтегральна екологія», Папа Франциск завершує призадумою над принципом спільного добра та солідарністю між поколіннями. «Інтегральна екологія, – пише він, – невіддільна від поняття спільного добра, принципу, що відіграє головну та об’єднуючу роль у соціальній етиці» (156).

Як підкреслює Папа, спільне добро «передбачає пошану до людської особи, як такої, з фундаментальними та невід’ємними правами, спрямованими на її цілісний розвиток». Воно включає також «добробут і суспільну безпеку», як також розвиток «проміжних груп, застосовуючи принцип субсидіарності». Особливе місце серед них займає сім’я, як «першочергова клітина суспільства». Врешті, спільне добро потребує «суспільного миру», тобто, «стабільності та безпеки окресленого правопорядку, який неможливо здійснити без особливої уваги до розподільчої справедливості». А на всьому суспільстві лежить обов’язок «захищати і поширювати спільне добро» (157).

«У сучасних умовах світового суспільства, де зустрічається чимало несправедливості і де дедалі більше осіб викидають, немов сміття, позбавляючи їх фундаментальних людських прав, принцип спільного добра відразу перетворюється, як логічний та неминучий висновок, у заклик до солідарності та першочергових рішень на користь бідних», – пише далі Глава Католицької Церкви, зазначаючи, що це включає також «наслідки спільного призначення земних благ» та вимагає уваги до «гідності убогого у світлі найглибших переконань віри» (158).

Як зазначає Наступник святого Петра, «поняття спільного добра включає також майбутні покоління». «Шкідливі наслідки» непризнання цієї спільної долі ми мали змогу побачити під час міжнародних економічних криз. Врешті, «неможливо говорити про сталий розвиток без солідарності між поколіннями». «Коли замислюємося над ситуацією, в якій залишається планету майбутнім поколінням, то входимо у відмінну логіку – логіку безкорисливого дару, який ми отримуємо та передаємо далі. Якщо землю нам було подаровано, то ми не можемо думати, посилаючись лише на утилітаристські критерії ефективності й продуктивності для індивідуального прибутку», – пише Святіший Отець, підкреслюючи, що мова не йде про щось факультативне, але про «суттєве питання справедливості, зважаючи на те, що земля, яку ми отримали, належить також і тим, які прийдуть після нас» (159).

«Який світ хочемо передати тим, які прийдуть після нас, дітям, які тепер зростають? Це питання, – наголошує Папа, – не стосується лише довкілля самого в собі, адже цю проблему неможливо розглядати частково. Коли запитуємо про світ, який хочемо залишити, то посилаємося, насамперед, на його загальне спрямування, сенс та цінності. Якщо в них не пульсує оте глибинне питання, то я не вірю, що наше екологічне занепокоєння спричиниться до важливих наслідків. Але, якщо сміливо поставити це запитання, воно невблаганно веде до інших, дуже безпосередніх запитань: Навіщо ми проходимо через цей світ? З якою метою ми прийшли у це життя? Задля чого ми працюємо та змагаємося? Чому ця земля нас потребує? Тому, вже не вистачить говорити про те, що ми повинні потурбуватися про майбутні покоління. Потрібно збагнути, що на карту поставлено гідність нас самих. Це ми є першими зацікавленими у тому, щоб передати людству, яке прийде після нас, придатну для життя планету» (160).

За словами Святішого Отця, «катастрофічні прогнози» вже не можна сприймати зневажливо та іронічно. Ми дійсно можемо залишити нащадкам «надто багато руїн, пустель та сміття». Ритм «споживання, марнотратства та змін довкілля» перевищив можливості землі настільки, що такий стиль життя може закінчитись «тільки катастрофою», як це «періодично» трапляється в різних кінцях світу. «Послаблення наслідків актуальної незбалансованості залежить від того, що чинимо тепер, особливо, якщо замислюємося над відповідальністю, яку нам припишуть ті, які будуть змушені переносити найгірші наслідки» (161).

«Трудність серйозного сприймання цього виклику, пов’язана з моральним та етичним занепадом, якими супроводжується екологічний», – підсумовує Папа, зазначаючи, що перед «постмодерною» людиною стоїть «постійна» загроза «глибокого індивідуалізму», а численні суспільні проблеми сучасності пов’язані з «егоїстичним шуканням миттєвого задоволення, з кризою родинних і соціальних зв’язків, з труднощами у визнанні іншої особи». Часто «надмірне і короткозоре» споживацтво батьків завдає шкоду дітям, «які зустрічають дедалі більше труднощів у тому, щоб придбати власне помешкання та заснувати сім’ю». Крім того, нездатність серйозно думати про майбутні покоління пов’язана з «нездатністю розширити горизонти наших турбот і згадати про тих, кого виключено з розвитку» (162).