Назустріч 50-річчю енцикліки "Populorum progressio" (1)

«Розвиток народів, особливо тих, які ще далекі від звільнення від ярма голоду, нужди, епідемічних хвороб, неписьменності, які шукають ширшої участі в плодах цивілізації, активнішої пошани до своїх людських якостей, які рішуче прямують до мети свого повноцінного процвітання, є предметом уважного розгляду з боку Церкви», – цими словами розпочинається соціальна енцикліка блаженного Папи Павла VI «Populorum progressio» (Поступ народів), яка побачила світ 26 березня 1967 року.

Цього року виповнюється 50 років від дня публікації цієї енцикліки, що є одним із ключових документів соціального вчення Католицької Церкви. Вона є настільки важливою, що святий Іван Павло ІІ вшанував її 20-ту річницю своєю енциклікою «Sollicitudo rei socialis», а Венедикт XVI присвятив її 40-річчю свою соціальну енцикліку «Caritas in veritate». І хоч ця остання побачила світ 2009 року, оскільки Папа Ратцінґер бажав краще зрозуміти й поглибити питання, пов’язані з економічною кризою 2007-2008 років, у ній читаємо: «Через понад сорок років після публікації цієї Енцикліки, хочу вшанувати й скласти належну пошану пам’яті великого Папи Павла VI, повертаючись до його повчань про цілісний людський розвиток».

Щоб зрозуміти контекст, в якому була написана «Populorum progressio», потрібно сягнути до іншої енцикліки блаженного Павла VI, а саме – до енцикліки «Ecclesiam Suam», що побачила світ приблизно півтора року після його обрання та є, так би мовити, програмним документом цього понтифікату. У ній серед напрямних ліній свого служіння Папа Монтіні вказував на діалог між Церквою та сучасним світом. Спонукуваний глибокою любов’ю до Христової Церкви «турботливої матері всіх людей» та «розподілювачки спасіння», він намагався якнайкраще пояснити всім, наскільки важливим для спасіння людського суспільства і для самої ж Церкви є діалог між цими двома дійсностями, який також повинен поширюватися на всі народи.

Будучи у світі, але не від світу, Церква протягом сторіч діалогувала зі світом, аби перемінити кожну дійсність в Ісусі Христі та через Нього привести до Отця. Однак, в кожній історичній епосі цей діалог слід завжди оновлювати й наново пропонувати, відповідаючи на поступ історії та на очікування народів. Таку мету ставив перед собою блаженний Павло VI, анґажуючись у діалог для блага людей і блага Церкви.

Папа Монтіні хоч і визнавав, що діалог між Церквою та світом належить всім членам Церкви, ієрархії та мирянам, і що сферою цього діалогу є вся людська дійсність, то, однак, вбачав у ньому також і своє особливе особисте покликання, в рамках якого важливе місце виділяв підтримці діалогу між народами задля забезпечення миру та справедливого людського розвитку. В темі миру він вбачав невідкладний обов’язок, турбуючись про те, щоб зробити свій вклад у виховання людства до почуттів та дій, супротивних будь-якому насильному та людиновбивчому конфліктові, сприяючи кожному мирному врегулюванню стосунків між народами.

У цьому контексті Папа Павло VI заявляв про свою готовність підтримувати гармонійне співжиття та плідну співпрацю між народами, проголошуючи вищі загальнолюдські принципи, здатні вгамувати егоїзм та пристрасті там, де виникають збройні конфлікти. Йдучи слідами своїх попередників, він оголосив про свою готовність виступати посередником, всюди, де буде така можливість, аби допомогти сторонам досягти гідні та братерські вирішення. Але мусимо визнати, що на фоні його заанґажування на користь миру та всупереч йому, над світом тяжіла загроза ядерної війни, непогамовна гонка озброєнь та важкі й трагічні кризові моменти так званої «холодної війни», як спорудження берлінської стіни, В’єтнамська криза та численні менші конфлікти.

Перед обличчям сучасного йому світу, Папа Павло VI сподівався, що його пропозиція розвивати й вдосконалювати діалог між Церквою та світом зможе спричинитися до встановлення миру між людьми завдяки внескові з боку Церкви, що ґрунтується на досвіді й мудрості, здатних оживити сприйняття найвищих цінностей. Відкритість на діалог вже сама в собі є рішенням на користь миру.