Назустріч 50-річчю енцикліки "Populorum progressio" (6)

Продовжуємо ознайомлення із енциклікою «Populorum progressio» (Поступ народів) блаженного Папи Павла VI, що є одним із ключових документів соціального вчення Церкви. Вона побачила світ 26 березня 1967 року, тож цими днями виповнюється 50 років від дня її публікації.

Джованні Монтіні став Папою 21 червня 1963 року, прийнявши ім’я Павло VI. Першими його кроками на чолі Церкви було довести до завершення Другий Ватиканський Собор, який, серед іншого, затвердив душпастирську конституцію, присвячену проблемам, які Церква повинна вирішувати в рамках діалогу із сучасним суспільством. Мова йде про документ «Радість і надія», що й досі залишається фундаментальною дорожньою картою для Церкви в її діяльності серед світу. Однак, існує необхідність у виступах, документах, напрацюваннях синодів та інших проявах Учительського уряду Церкви, щоб найобговорюваніші питання та невідкладні теми отримували здорову інтерпретацію та призадуму разом з конкретними вказівками для того, щоб діяльність в соціальній сфері набувала дієвих форм.

Блаженний Павло VI взявся за написання цієї енцикліки всередині 60-х років. Ще не було світоглядних виступів і протестів молоді 1968 року, але в повітрі витали перші провісники радикальних настроїв, які часто вели до вивищування марксистських систем, як уважніших до соціальних проблем. Гостро стояло питання визволення та надолуження визискуваним народам.

Після подуву надії, що походив із самого ж комуністичного світу внаслідок так званої Хрущовської відлиги, після короткого президентства Кеннеді, політична програма «нових рубежів» якого, здавалося, перетворює США, колишню колонію, в промотора прав нових деколонізованих країн, після свіжого вітру оновлення, започаткованого святим Іваном ХХІІІ та відкритістю Другого Ватиканського Собору, настали роки призадуми, яка вказувала на те, що економічний бум приблизно однаково в усіх частинах світу не супроводжується визнанням фундаментальних прав. І Папа Монтіні добре збагнув прикмети можливих революційних рухів, які вилилися у драматичні події протестів наприкінці 60-років минулого століття. Що й спонукало до переосмислення теми розвитку.

Коли ми сьогодні перечитуємо цей один з основних текстів соціальної доктрини Церкви, то не лише тому, що саме тепер про нього багато говориться, оскільки наблизився його так званий золотий ювілей. Робимо це, насамперед, для того, щоб звернути увагу на проблеми, заторкнуті цим документом, і щоб на основі цього побачити, які кроки зробила сама ж Церква щодо проблем суспільного та міжнародного характеру.

Як говорить назва, документ присвячений, насамперед, темі розвитку, який слід забезпечити народам, позначеним бідністю. І хоч відправною точною енцикліки є негативний контекст, вона дає вказівки щодо поступу, який не залишається лише набуванням дібр для споживання. І хоч те, що там написано, стосується 60-х років минулого століття, передбачені в ній негативні сценарії розвитку можемо спостерігати саме сьогодні.

Очевидно, економічна й політична картина світу дуже змінилася, але суть проблем так і не було вирішено, а чимало з них посилилися. Залишаються дійсними деякі провідні ідеї, ствердження та вказівки, запропоновані блаженним Павлом VI, які могли б якщо не викорінити численні лиха, то, без сумніву, запобігти загостренню деяких ситуацій, які сьогодні породили інші лиха, зокрема, насильницькі реакції та спалахи тероризму.

Зазвичай, починаючи від енцикліки “Rerum Novarum” (1891) Папи Лева ХІІІ, всі інші енцикліки соціального спрямування є своєрідним оновленням призадуми над аргументами, заторкнутими в ній, що вважається першою соціальною енциклікою. Це також і тому, що спогадування річниці служить для продовження роздумів, беручи до уваги нові проблеми, що в міжчасі з’явилися на небокраї. Сам Павло VI написав 1971 року енцикліку «Надходить вісімдесята річниця», що посилається на “Rerum Novarum” та на написану з нагоди її сорокаріччя “Quadragesimo anno” (1931) Пія ХІ, трактуючи тему праці.

«Поступ народів», натомість, виразно черпає свої спонуки у Душпастирській Конституції Другого Ватиканського Собору “Gaudium et Spes” й ґрунтується на особистому досвіді Папи Монтіні, на тому, що він міг побачити на власні очі, відвідуючи різні частини світу як кардинал і як Наступник святого Петра, що спонукало до роздумів над шляхом, яким прямує світ, зокрема, та його частина, яку окреслено як «країни, що розвиваються». Потрібно пам’ятати, що йдеться про 60-ті роки, коли чимало країн випростовувалися після колоніальної епохи та здійснювали перші кроки як незалежні держави.

Беручи до уваги цей контекст, стає можливим зрозуміти обговорювані в енцикліці теми, яка саме задля опрацювання представлених аргументів заслуговує на увагу як з огляду на те, що пояснює деякі аспекти соціальної доктрини Церкви, так і тому, що ставить у центрі уваги міжнародних інституцій розвиток розлогих частин світу, пропонуючи критерії, які не є виключно технічними й економічними, оскільки пропонувати технічні рішення для вирішення заторкуваних проблем не належить до компетенції Церкви.

І хоч питання, розглянуті Павлом VI, пов’язані з контекстом тогочасної історичної епохи й триваючими на той час дискусіями, цікавим є побачити, що з цього й досі залишається актуальним, що було пройдено і що ще залишилося зробити: неможливо не зауважити, що чимало сучасних суспільних явищ й існуючих проблем, як от тероризм чи посилення мігрантських потоків, притаманні всім частинам світу, походять також із недостатнього розвитку цих частин світу, які тоді називали Третім Світом, у протиставленні до двох існуючих блоків: західного капіталістичного та східного колективістсько-марксистського.