Римські Архиєреї та захист релігійної свободи (2)

Римські Архиєреї та захист релігійної свободи. Від Папи Пія ХІ до Франциска. Такою є тема кількох наших передач, приготованих на основі доповіді архиєпископа Поля Річарда Ґаллаґера, який у Державному Секретаріаті Святого Престолу очолює відділ, відповідальний за стосунки з державами. Попереднього разу мова йшла про те, що для належного зрозуміння підходу Святого Престолу до питання релігійної свободи у міжнародному контексті, необхідно взяти до уваги певний проміжок часу, що допоможе оцінити його значення з богословської, історичної та правової точок зору.

Після подій Французької революції похитнулося панівне на той час поняття конфесійної держави, згідно з принципом «cuius regio eius et religio» (чия влада, того й релігія). Однак, «нейтральна» держава була в той час новизною, зокрема, й через те, що в загальному розумінні ще не було повного розрізнення між державою та суспільством. Це й стало причиною того, що протягом ХІХ сторіччя термін «права» викликав сильні непорозуміння. Таким чином, перед обличчям виклику лібералізму, Папи ХІХ сторіччя засуджували деякі історичні прояви свободи, хоча ніколи не була засуджувана свобода як така, як фундаментальний принцип. У ХІХ столітті ключовим питанням для Церкви було питання істини, перед обличчям якого модернізм, як здавалося, займав наставлення байдужості.

Саме з таким ретроспективним багажем діяльність Святого Престолу на порозі ХХ століття була зосереджена як між ствердженням церковної свободи від втручання з боку держав, так і пастирською турботою про віруючих інших релігійних традицій (як от уважність Венедикта XV до становища вірмен в Османській імперії).

Таким чином, з понтифікатом Пія ХІ відбувається фундаментальний крок. Болючий досвід тоталітаризму спричинився до цінування гідності людської особи та її фундаментальних прав. Цей Папа у березні 1937 року оприлюднив три енцикліки, які стосувалися становища Церкви в Німеччині (Mit brennender Sorge), атеїстичного комунізму (Divini Redemptoris) та ситуації в Мексиці, де в першій половині ХХ століття мали місце жахливі антиклерикальні переслідування (Firmissimam constantiam). Мова йде про конкретну відповідь на суспільно-політичні, філософські та ідеологічні виклики, позначені сильною ворожістю до католицтва. Саме ця ворожість і спонукала Церкву утверджувати власну свободу, дієвою гарантією якої є лише право на релігійну свободу для всіх окремих індивідів та віровизнаннєвих груп.

Саме мексиканські події запропонували важливі спонуки для поступу в цьому питанні. Вже під час понтифікату Венедикта XV через дипломатичні канали Святий Престол намагався добиватися релігійної свободи для католиків, іноді виразно посилаючись на модель США щодо мирного відокремлення між Церквою та державою. Коли ж переслідування посилилися з вступом у дію антиклерикальної конституції, позиція Святого Престолу в цьому питанні стала ще виразнішою, хоча й зусилля Пія ХІ вплинути на перегляд законодавства не мали успіху.

Триріччя 1926-1929 в Мексиці було трагічно позначене громадянською війною, в рамках якої тисячі католиків зі зброєю в руках виступили проти влади. Папа разом зі своїми співробітниками зосередили свою увагу на делікатній та складній проблемі дозволеності збройного конфлікту в світлі католицької доктрини. Сьогодні більшість джерел вказують на те, що Пій ХІ, хоч і розуміючи глибокі причини, якими керувалися «крістерос», однак, не бажав повністю благословити збройний виступ, закликаючи духовенство та єпископат не піддаватися логіці утисків.

Наставлення Папи було послідовним із традиційною католицькою доктриною, яка заохочує уникати збройних дій, оскільки це може спричинитися до гіршого зла, ніж те, яке намагається подолати. Тож підтримка Святого Престолу, як посередника, в політичних переговорах між владою та єпископатом щодо відновлення публічного культу в країні, заборона якого викликала повстання «крістерос», відповідає цій далекоглядній перспективі. І в «мексиканській» енцикліці Пій ХІ наголошує, що «віруючі мають право знайти в громадянському суспільстві можливість жити згідно з вимогами сумління».

Натомість у «Mit brennender Sorge» (З гарячою тривогою), Папа пригадує, що закони, які забороняють чи ускладнюють визнання й практикування віри, зокрема, й у громадській сфері, суперечать природному законові. Тож беручи до уваги факт, що на той час принцип відокремлення Церкви й держави ще не утвердився повністю, можемо ствердити, що дискусії про свободу Церкви під час понтифікату Пія ХІ спричинилися до подальшого формулювання того, що ми сьогодні називаємо «природнім правом на релігійну свободу». Тож не випадково, що ці дві енцикліки зацитовані в декларації «Dignitatis humanae» Другого Ватиканського Собору про релігійну свободу.