2017-05-10 09:42:00

Римські Архиєреї та захист релігійної свободи (3)


Під час Другого Ватиканського Собору відбувся фундаментальний перехід в ставленні Католицької Церкви до релігійної свободи. Про це сьогодні говоритимемо в рамках циклу передач, приготованих на основі доповіді архиєпископа Поля Річарда Ґаллаґера на тему «Римські Архиєреї та захист релігійної свободи. Від Папи Пія ХІ до Франциска».

Скликаний святим Іваном ХХІІІ собор насправді став новим поштовхом для зустрічі між Церквою та «сучасним світом». У дійсності, поставлено рішуче розрізнення між метафізично-богословським та юридично-політичним вимірами. Адже лише в цьому розрізненні можна знайти шлях до плідного діалогу, й, отже, перспективу спокійного співжиття.

Якщо в період епохи модернізму Церква поринула в боротьбу за «права істини», то тепер висловила бажання поєднати їх з «правами людини» і «правом сумління». Зовсім не йдеться про те, що Церква забула чи заперечила права істини, варто лише згадати енцикліку святого Івана Павла ІІ «Veritatis splendor» (Сяйво істини). Мова йде про новий підхід, який окреслив цілком нові перспективи.

Таким чином, Церква, як «учителька людяності», згідно з окресленням святого Івана ХХІІІ, звертається до сумлінь, спонукаючи саме їх говорити про істину. Але це може справдитися лише в такій державі, яка гарантує фундаментальне право на релігійну свободу. У дійсності, права сумління пов’язані з правами релігії. Таким чином, дедалі чіткіше розуміється розрізнення між державою та суспільством, в якому саме суспільство стає конкретним місцем свідчення віри. Як пізніше скаже Папа Франциск, Церква «просить лише одного в суспільному середовищі: свободи цілісно звіщати Євангеліє, навіть прямуючи проти течії, захищаючи цінності, які вона отримала та яким повинна залишатися вірною».

Цей епохальний перехід був особливо наголошений в декларації Собору Dignitatis humanae (1965), приготованій завдяки спонуці блаженного Павла VI. Отці Собору, ґрунтуючись на ствердженні, що «єдина істинна релігія» існує в Католицькій Церкві, підходять до теми релігійної свободи, підкреслюючи, що вона є вродженим правом людської особи та її гідності. А тому «жодна людина не повинна зазнавати примусу з боку окремих індивідів, суспільних груп та будь-якої людської влади, щоб нікого не силувати діяти всупереч власним переконанням і нікому не чинити перешкод, аби в належних межах, приватно чи прилюдно, окремо чи спільно, діяти згідно з власними переконаннями в релігійних справах».

Декларація також зазначає, що «право на релігійну свободу ґрунтується на природній гідності людини, яка пізнається як через об’явлене Боже слово, так і людським розумом. Це право людини на релігійну свободу повинно бути стверджене та законодавчо закріплене як громадянське право в юридичному устрої суспільства».

Також і в декларації «Nostra Aetate» про діалог з іншими релігіями засуджується будь-яка дискримінація з релігійних мотивів. Документ про релігійну свободу вирішує дві проблеми, з якими Церква змагалася протягом двох століть: взаємини між істиною та свободою на богословському та філософському рівні, та стосунки між Церквою та державою на політично-церковному. Якщо на богословському рівні Церква вірить, що існує єдиний шлях спасіння, то, одночасно, вважає, що людина повинна пройти ним без примусу. І якщо на богословському й філософському рівнях критика індиферентизму залишається незмінною, то на юридично-політичному Церква вважає, що всюди й на кожному місці кожній особі слід дати можливість здійснити власний шлях до пізнання єдиного Бога, щоб могти Йому поклонятися.

Одночасно, в декларації підкреслюється богословське підґрунтя нового наставлення, чітко стверджуючи, що свобода від примусу в релігійних справах випливає із самого ж Об’явлення. Таким чином, згідно із ствердженням Отців Собору, право на свободу випливає із обов’язку шукати істину, й ці два рівні залишаються для Церкви нерозривними.

Вклад блаженного Павла VI в декларацію про релігійну свободу був вирішальним. Він особисто брав участь в опрацюванні та редагуванні тексту, доводячи думку, що релігійну свободу слід розуміти, як громадянське право людської особи, яке перед обличчям держави повинні мати окремі індивіди та спільноти. Таким чином, релігійна свобода є здійсненням природніх прав людської особи. Й це оновлене заанґажування Апостольської Столиці на користь фундаментальних свобод, включаючи релігійну, знайшло своє конкретне вираження через особливий внесок Святого Престолу в успіх праці Хельсінкської Конференції 1975 року.








All the contents on this site are copyrighted ©.