2018-02-11 13:13:00

“Amoris laetitia”. З Папою Франциском про радість любові (4)


Кілька тижнів тому, готуючись до Всесвітньої зустрічі сімей, в наших недільних передачах ми розпочали роздуми над Апостольським Напоумленням «Amoris Laetitia» Папи Франциска, яке побачило світ 8 квітня 2016 року. У нашій сьогоднішній зустрічі завершимо загальний огляд документу, ознайомившись із останніми трьома розділами.

Отож, у сьомому розділі, під назвою “зміцнити виховання дітей”, мова йде про моральне формування дитини, про цінність покарання, як стимулу, про терпеливий реалізм, статеве виховання, передавання віри та про родинне життя, як виховний контекст. Крізь кожен параграф проглядається практична мудрість та уважність до поступовості й малих кроків (271).

Папа підкреслює, що «одержимість не є виховною, і неможливо тримати під контролем усі ситуації, в які може потрапити дитина». Отож, якщо батьки опановані тим, щоб постійно знати, де їхня дитина і контролювати всі її рухи, то цим «не виховуватимуть її, не скріплюватимуть, не приготують її долати виклики». Необхідно, натомість, з великою любов’ю сприяти «процесам дозрівання свободи, приготування, цілісного зростання, розвитку справжньої автономії (260).

Значну увагу присвячено також статевому вихованню, наголошуючи на його важливості та необхідності, зокрема, у контексті того, що наша епоха «схильна баналізувати і збіднювати сексуальність». Таке виховання повинне здійснюватися в рамках «виховання до любові та взаємодарування» (280). Святіший Отець також перестерігає від застосування вислову «безпечний секс», тому що в ньому криється «негативне наставлення до природньої прокреативної мети сексуальності, ніби дитина, яка могла би зачатись, є ворогом, від якого слід захищатися» (283).

“Супроводжувати, розпізнавати й інтегрувати слабкість”, – так називається восьмий розділ, у якому знаходимо запрошення до милосердя та душпастирського розпізнавання в ситуацях, які повністю не відповідають тому, що пропонує Господь. Папа використовує три важливі дієслова: «супроводжувати, розрізняти та інтегрувати», які є фундаментальними у підході до складних і неврегульованих ситуацій, до ситуацій слабкості. Він вказує на необхідність поступовості та «логіки пастирського милосердя».

Святіший Отець пригадує про те, що «праця Церкви часто схожа до праці польового госпіталю» (291). Він наголошує на тому, чим є християнське подружжя та додає, що «інші форми поєднання радикально суперечать цьому ідеалові, в той час як деякі з них здійснюють його принаймні частково або в аналогічний спосіб».

В тому, що стосується розпізнавання неврегульованих ситуацій, Папа зауважує, що слід «уникати суджень, які не беруть до уваги складність різних ситуацій, і необхідно бути уважним до способу, яким люди живуть і страждають з причини свого стану» (296). Мова йде про те, «щоб допомогти кожному віднайти свій спосіб брати участь в церковній спільноті», щоб кожен міг почуватися адресатом «незаслуженого, безумовного і безкорисливого» милосердя» (297). Наприклад, Святіший Отець звертає увагу на те, що розлучені, які уклали новий зв’язок, «можуть перебувати у дуже відмінних ситуаціях, які не слід узагальнювати чи вкладати у надто суворі ствердження, не залишивши простору для адекватного особистого й душпастирського розпізнавання» (298).

Приймаючи зауваження численних Отців Синоду, Папа стверджує, що «охрищені, які розлучились та уклали нове цивільне подружжя, різними можливими способами повинні бути більш інтегрованими в християнські спільноти, уникаючи будь-якої форми згіршення». Така участь може виражатися через різні церковні служіння. Вони «не повинні почуватися екскомунікованими», а ця інтегрованість «необхідна також для дбання про християнське виховання їхніх дітей» (299).

«Це правда, – стверджує Папа, – що загальні норми є добром, яким ніколи не слід легковажити чи не брати до уваги, але їхнє формулювання не може охопити абсолютно всі окремі ситуації. Одночасно, слід сказати, що саме з тієї самої причини те, що є частиною практичного розпізнавання перед обличчям особливої ситуації, не може бути піднесеним до рівня норми» (304).

 «Заохочую вірних, які переживають складні ситуації, – пише Папа, – з довір’ям приступати до розмови зі своїми пастирями чи мирянами, які живуть у відданості Господеві. Вони не завжди знайдуть в них підтвердження своїх ідей чи прагнень, але, без сумніву, отримають світло, яке допоможе їм краще зрозуміти те, що діється, і зможуть відкрити шлях особистого дозрівання. Заохочую пастирів вислуховувати спокійно та з любов’ю, зі щирим бажанням увійти в суть драми, яку переживають люди, зрозуміти їхню точку зору, щоб допомогти їм краще жити та зрозуміти своє місце у Церкві» (312).

У заключному дев’ятому розділі, під назвою “подружня і родинна духовність”, йде мова про ту подружню та родинну духовність, яка «складається з тисяч дійсних та конкретних жестів» (315). Святіший Отець наголошує, що ті, які відчувають глибокі духовні прагнення, не повинні вважати, що «родина віддаляє їх від зростання в житті у Святому Дусі», але є «шляхом» до єдності з Господом (316). Все, – «хвилини радощів, відпочинку чи свята, як також сексуальність», – слід переживати, як участь у Воскресінні (317). Мова йде про молитву, про духовність ексклюзивної та вірної любові, про духовність дбання про ближнього. Глибоким духовним досвідом названо «споглядати на дорогу особу Божими очима, розпізнаючи в ній Христа» (323).

«Жодна родина не є досконалою та раз і назавжди створеною дійсністю, але вимагає поступового розвитку своєї здатності любити (…). Всі ми покликані підтримувати живим прагнення до чогось, що виходить за межі нас самих та наших обмежень, і кожна сім’я повинна жити в цих постійних спонуках. Родини, прямуймо вперед, не переставаймо прямувати вперед! (…) Не втрачаймо надії з причини наших обмежень, але й не відмовляймося від пошуків повноти любові та сопричастя, що бути нам обіцяні», – закликає Папа, завершуючи Апостольське Напоумлення молитвою до Пресвятої Родини.








All the contents on this site are copyrighted ©.