Реколекції Папи та Римської Курії: напитися з власної спраги

Наша убогість є тим місцем, де Ісус починає діяти, а Божому життю у нас найбільше протиставляється не наша слабкість, але – гордість та самодостатність. На це звернув увагу отець Жозе Толентіно де Мендонса у своїй пообідній науці, яку він 21 лютого 2018 р. виголосив для Папи Франциска та членів Римської Курії, які зібрались в містечку Аріччя на щорічні духовні вправи. Він додав, що потрібно навчитись пити з власної спраги, нав’язуючи її до теми Христових страждань.

Проповідник застеріг, що Церква не повинна ізолюватись та замикатись, не може обмежуватись до практик та поведінки, що оберігають священне, але має бути також ученицею. Щоб теж і невіруючі могли дивитись та подивляти життя віри. Є також інша небезпека: заставляти інших людей йти вимогливим шляхом, а самим залишатись непорушними. «Слід бути обачними, щоб цей сидячий стиль життя не став теж духовним, внутрішньою атрофією», – наголосив проповідник.

Далі він підкреслив, що духовність необхідно бачити як спільнотне діло, як духовний шлях Божого народу, над яким Господь похиляється з любов’ю, розуміючи усю нашу слабкістю та прагнення досконалості. Духовна спрага, в певному значенні, робить нас людьми та допомагає вийти на шлях духовного зростання. Людині потрібно багато часу, щоб побороти манію перфекціонізму та подолати ваду ставити уявні речі над реальністю. Отець Жозе пригадав слова Томаса Мертона, який писав, що Ісус бажав ідентифікувати Себе із тим, що нам не подобається, саме тому Він узяв на Себе нашу нужду та наше терпіння. Також і святий апостол Павло, говорячи про віру, вказує: «Коли я слабкий, тоді сильний».

З цього робимо висновок, що не наша слабкість є найбільшою перешкодою для Божого життя у нас, але наша твердість та строгість; не вразливість і покора, але наша гордість, самодостатність, самовиправдовування, ізолювання себе від інших, насилля, манія влади. Сила, якої ми справді потребуємо, – це благодать Ісуса Христа.

На думку проповідника, духовна спрага може стати добрим вчителем духовного життя. Пригадавши про спокушування Ісуса в пустині, він звернув угаву на кожну із тих спокус. Спершу, коли диявол підступив до Спасителя із пропозицією щодо хліба, Ісус відповів, що не лише одним хлібом живе людина. Він добре знає матеріальні потреби людства, але пригадує, що існують важливіші речі.

Ці слова Спасителя не скеровані на те, щоб ми втікали від дійсності, але, щоб дивились на неї, як на місце, що повинно бути наповнене Святим Духом. Говорячи про другу спокусу, о. Жозе звернув увагу на те, що ми, зазвичай, хочемо, щоб наша духовна спрага була вгамована, однак, її слід переживати як молитву. А перемагаючи третю спокусу, яка стосуються поклоніння ідолові, Ісус пригадує, що Єдиному Богові слід поклонятися і Йому єдиному віддавати шану. Злий дух бажає, щоб йому поклонялися та його адорували, але його влада є лише ілюзією, натомість, Ісус має справжню владу, яка є частиною таїнства хреста, цілковитої жертви Себе Самого.

На переконання проповідника, великим ризиком для нас є, коли спокуса влади намагається віддалити нас від таїнства Хреста та служіння ближнім. Натомість, Ісус вчить нас, щоб ми не дозволили нікому себе поневолити та не поневолювали ніколи нікого, але поклонялися лише Богові та служили Йому та ближнім.

А на закінчення, вказуючи на Божий народ, якому потрібно служити, він наголосив: «Ми не є панами, але пастирями».

Наступного дня вранці, восьма наука о. Жозе Толентіно де Мендонси базувалась на притчі Ісуса Христа про блудного сина, у якій батько є іконою милосердя.

Проповідник зазначив, що у наш час є чимало родин, які схожі на родину із вищезгаданої притчі, тобто, де стосунки між братами позначені почуттям заздрості. Ця біблійна розповідь вчить нас того, що однією із небезпек у духовному житті є погляд, скерований на себе самого, коли «я» стає основою та ціллю усього.

Як зазначив о. Жозе, віце-ректор Католицького Університету в Лісабоні, будучи щирими, мусимо визнати, що в нашому нутрі існують не лише добрі речі, але є й почуття, які потрібно прояснити, існують патології, зони страждання та інші місця, які потребують Божої руки, щоб бути зціленими. Наш час позначений викривленими прагненнями, що ведуть до легкого осудження інших, до капризності та гедонізму. Усе це розвивається в обманливому вихорі, на який має вплив «суспільство споживацтва», що обіцяє задовольнити усі прагнення людини, ідентифікуючи щастя із насиченістю. Тому, часто, ми насичені, задоволені, приручені, однак, ця насиченість стає «в’язницею бажання».

До потреби свободи молодшого сина, спонукуваного «фальшивими кроками» та «фантазіями всемогутності», додаються паралельно «хворобливі очікування» старшого брата, які дуже легко вселяються також сьогодні й у нас: трудність жити у братерстві, намагання зумовлювати рішення батька, відмова радіти добром іншого. Усе це не дозволяє старшому синові прийняти логіку милосердя.

Далі проповідник наголосив на іншій, не менш важливій проблемі, а саме на заздрості, що також є патологією бажання. Заздрість – це брак любові та безплідні претензії, що роблять нас нещасливими. Протилежною до заздрості поведінкою є вдячність, яка будує та відбудовує світ.

Поряд із синами в цій біблійній розповіді, бачимо постать батька, який є іконою милосердя. Він має двох синів і добре розуміє, що повинен ставитись до них по-різному, до кожного мати особливий підхід. «Милосердя не означає дати іншому те, на що він заслужив. Милосердя – це співчуття, доброта, прощення. Це дати більше, вийти поза межі. Це є «надмір любові», що зціляє рани.

Милосердя – це один із атрибутів Бога. Вірити в Бога – це, отже, вірити в милосердя. Милосердя – це Євангеліє, яке потрібно відкривати», – наголосив проповідник, закінчуючи ранкову конференцію для Папи Франциска та членів Римської Курії.