соціальні мережі:

RSS:

Радіо Ватикану

голос Папи і Церкви в діалозі зі світом

Іншою мовою:
Радіо Ватикану

Перша сторінка / Церква

Інтервю з о. Нілом Лущаком, ЧБМ, номінованим Єпископом-помічником Мукачівської греко-католицької єпархії


12 січня 2013 року в Ужгородському греко-католицькому Хрестовоздвиженському катедральному соборі відбудеться хіротонія Преподобного о. Ніла Лущака, ЧБМ, викладача Ужгородської греко-католицької богословської академії ім. Блаженного Теодора Ромжі, якого Святіший Отець Венедикт XVI 19 листопада 2012 року призначив Єпископом-помічником Мукачівської Греко-Католицької Єпархії. Це будуть перші після Другої світової війни урочисті єпископські свячення уродженця Закарпаття.

В інтерв’ю для Радіо Ватикану Єпископ-номінат Ніл Лущак, ЧБМ розповів про себе, про людей, які вплинули на його духовне формування, про своє дотеперішнє священиче і монаше служіння. З ним спілкувався наш кореспондент Костянтин Чавага: RealAudioMP3

У розмові з єпископом-номінатом Нілом Лущаком журналіст Костянтин Чавага торкнувся специфіки Закарпаття, на теренах якої розташована Мукачівська греко-католицька єпархії: RealAudioMP3

Наступним було питання, чи в Мукачівській греко-католицькій єпархії вживають під час Святої Літургії слово «православні»? Ось що відповів владика-номінат Ніл Лущак: RealAudioMP3

Призначення Єпископа-помічника Мукачівської Греко-Католицької припало на початок відзначення Року віри і 1150-ліття прибуття св. Апостолів Кирила і Методія у Велику Моравію: RealAudioMP3

************
«Слава Ісусу Христу! Дорогі радіослухачі, до вас звертається новообраний Єпископ-помічник Мукачівської греко-католицької єпархії о. Ніл Юрій Лущак з Чину Братів Менших. Нещодавно Святіший Отець номінував мене єпископом-помічником для нашої Мукачівської греко-католицької єпархії, тому хотів би сказати щось трошки про себе.

Народився я тут, в місті Ужгороді, тут виріс, навчався в середній школі. Після закінчення школи хотів поступати до університету на історичний факультет, але, напевно, така була Божа воля, що я потрапив до тоді ще радянського війська. З 1991 по 1993 рік я служив у війську. Саме там, можна сказати, зародилось моє священиче покликання. Тому що там якось глибше почав задумуватись над своїм життям, над тим, до чого прямує наше життя, яку мету ставить перед собою людина. І, на превелике щастя, сталося так, що в нашій родині рідний брат моєї бабусі по мамі отець Федор Степан був священиком з підпілля. Він належав до тих п’ятьох священиків, які були висвячені владикою Теодором Ромжею. Це були його останні ієрейські свячення.

Отож, о. Федор якраз походив з тих священиків, що ще особисто знали Ромжу, дуже його поважали, глибоко переживали його страждання, його мученицьку смерть. І, звичайно, що спілкування з ним, часті розмови, його настанови дуже багато дали мені в моєму покликанні. Чуючи багато про нашу підпільну Церкву на Закарпатті, але також і на Україні, бо він підтримував зв’язки з священиками і на Україні, і навіть у Прибалтиці, ці розмови дуже багато відкрили для мене. І, в першу чергу, красу нашої Церкви, потім вірність, мужність, стійкість наших священиків. Тих, що пішли на страждання, пішли на вигнання до таборів Сибіру, але також і тих, що залишилися на місці і не забували про людей. Постійно відгукувалися на запросини людей, ішли до них, правили підпільні Служби, сповідали. Не раз це займало цілі ночі. Не мали часу навіть поспати, при тому, що працювали на різних роботах, щоби прогодувати свої сім’ї.

І ось о. Федор дійсно був для мене такою зіркою мого священичого покликання, великим прикладом того, як священик повинен віддаватися цілковито Господу Богу, служити Ісусу Христу, полюбити Його, а через Нього – також ті душі, за які Він віддав своє життя. Таким чином, завдяки його підтримці і його прикладові, я 1993 року почав навчатися в тоді ще Ужгородській Духовній Семінарії. Навчаючись, далі підтримував стосунки з ним. Він також був певний час духовним отцем для нас, семінаристів, і дуже багато нам допомагав.

Але також хотів би згадати інших священиків, яких Бог мені дав ласку запізнати і які також були для мене чудовим прикладом і, особливо, вчителями мого життя, мого священичого покликання. Це, в першу чергу, були священики, які служили при кафедральному соборі, який я відвідував і відвідували мої батьки, моя родина. Особливо хочу згадати о. Івана Лелекача, який довгі роки пробув у таборах Сибіру, потім повернувся і в часі виходу з підпілля був назначений парохом кафедрального собору, і так само був моїм добрим духовним наставником, тим, хто спрямовував мої кроки на добре і вірне служіння Господу і Церкві. Також це був о. Стефан Гафич, що так само перебув табори Сибіру, повернувся додому і працював. На жаль, їх уже немає між нами, але пам’ять про них і їх прекрасний приклад віри і мужності, любові до Церкви, я завжди ношу в своєму серці.

Хотів би також сказати, що на той час семінарія тільки формувалася. Не було легко, але ті священики, які нас навчали, дійсно були для нас великими вчителями, В першу чергу, своїм прикладом, своєю терпеливістю. До таких належали о. Худа Василь, який був тоді проректором семінарії. Дуже багато вчив нас, особливо щодо пастирських питань, як ми повинні відправляти різні Богослужіння, вчив нас літургіки. Також це були о. Андрій Йосиф Васков, о. Тиберій Вереш, о. Мирон Бескид, що був парохом Мукачева і який вчив нас філософію, о. Іван Геревич. І, особливо, слід звернути увагу на о. Михайла Ороса, який певний час був нашим префектом, але також був вчителем нашого церковного співу. Я дуже вдячний йому за всю ту працю, що він віддавав нам. Скільки часу, скільки зусиль він давав нам для того, щоби ми полюбили і вивчили нас місцевий спів, наше простопініє. Навіть в позаурочний час я часто любив приходити до нього, і він завжди допомагав мені, вчив мене нашому співу, який я, завдяки цій людині, дійсно щиро-щиро полюбив і надзвичайно ціную.

По закінченню нашої Ужгородської Семінарії, я, спочатку, був направлений як сотрудник до кафедрального собору і служив там під керівництвом якраз о. Лелекача, священика з підпілля, який дуже багато пережив у своєму житті, але завжди залишився вірним Господу і нашій Церкві. І я дуже вдячний Господу Богу, що перші кроки мого священства я пройшов під його теплою батьківською рукою. Також там були інші священики з підпілля. Служив там о. Йосив Штиліха, якого я завжди з теплим словом згадую, тому що саме він був моїм першим сповідником і уділив мені перше Святе Причастя у бабиній хатині, де дідусь і бабуся завжди молилися до Господа Бога, куди часто приходили підпільні священики, правили Службу, сповідали моїх рідних. Ось так випало, що і я, будучи тоді ще десь напевно у шостому класі середньої школи, готувався до Першої Сповіді і до Першого Святого Причастя. І саме о. Штиліха мене вперше сповідав, мене підготував до цього. Коли я служив у соборі, то він завжди був опорою для мого молодого священства, в перші кроки мого служіння.

Потім, десь після півтора року мого служіння в кафедральному соборі я був уже назначений як адміністратор, а згодом і парохом в селищі міського типу Перечин. Це були вже мої самостійні кроки в моєму священичому служінні. Звичайно, що ці сім років, проведених у Перечині та в Перечинському районі, дуже глибоко запам’яталися мені, тому що парафія на той час не мала постійного місця для молитви. Ми тільки-тільки отримали наш старий парафіяльний будинок. Потім нам було приділено місце для будівництва нового храму, і, звичайно, що нелегко було починати все майже з такого важкого стану. Але мушу сказати, що люди, які були в Перечині (багатьох з них уже немає), відважно взялися до праці. Допомагали мені дуже багато. Шукали кошти. Допомагали нам з Америки ті, що виїхали з Перечина. Між ними був і отець василіянин Атаназій Пекар, що є уродженцем Перечина. Він нам дуже багато допомагав. Багато допомагали німецькі організації. І так, помаленько-помаленько, з поміччю людей, з поміччю будівничого нашого славного Михайла Молнара, який побудував і на Перечинщині, і в інших районах нашої області багато церков власними руками, ми збудували в Перечині храм. Звичайно, що це було дуже гарно досвідчити на собі, як під час цього будівництва люди гуртувалися. Люди шанувалися. Було видно, що дійсно в людях є це сильне бажання збудувати Божий дім і потім молитися в ньому. Громада дійсно була така єдина, міцна і дуже щиро любляча Бога і Церкву.

- Будучи священиком у Перечині, Ви вирішили стати монахом. Чим Вас привабив Францисканський Чин?

«До цього, як я вступив до францисканської спільноти Братів Менших, я потрапив на студії до Риму. Там навчався, і саме в Римі я познайомився з отцями-францисканцями, які мали на мене глибокий вплив. В першу чергу, їхнє служіння Господу Богу, але також інтелектуальний розвиток. Я мав чудових професорів, один із яких належав до спільноти Чину Братів Менших. Це був о. проф. Леонардо Сілео, який, я думаю, що і дотепер викладає в різних римських університетах. І ця людина, а також приклад інших професорів, вплинули на те, що я обрав такий шлях. Звичайно, повернувшись з Риму, я був дуже радий, зустрівши в семінарії молодих студентів францисканців, з якими часто спілкувався. Вони часто давали мені літературу про св. Франциска, і так протягом року, коли я був духівником тут в Семінарії, у моєму серці зародилося це покликання і я твердо вирішив, що вступлю до Чину Братів Менших. У 2009 році я розпочав новіціят в місті Тернополі, який теж дуже збагатив мене, в першу чергу, духовно, але також інтелектуально, бо це була можливість багато читати з францисканських джерел про життя св. Франциска, св. Клари і св. Антонія. І так я полюбив цю францисканську харизму, яка завжди, в першу чергу, призначена для того, щоби нести людям Боже слово, і так в простоті, в покорі, в покаянні, служити Господу Богу і спасати свою душу.

Тепер францисканці тут, в Ужгороді, будують храм для вірних двох обрядів.
– Так, зараз, з Божою поміччю за цей рік вже було зведено фундамент. Храм досить великий, він буде двохярусний. На першому поверсі буде римо-католицька церква, присвячена святу Пресвятої Богородиці Ангельської. Це є одне з найбільших свят у францисканській спільноті, а на другому ярусі буде греко-католицький храм, присвячений іконі Маріяповчанської Богородиці, до якої люди нашої Срібної Землі ще в давні часи, але також і тепер, завжди йдуть із молитвами, з проханнями. І Пресвята Богородиця завжди прихильно нас зустрічає, і ми завжди дійсно відчуваємо на собі Її материнську люблячу опіку».

У розмові з єпископом-номінатом Нілом Лущаком журналіст Костянтин Чавага торкнувся специфіки Закарпаття, на теренах якого розташована Мукачівська греко-католицька єпархії

«Наша Срібна Земля, наше Закарпаття – це є край, в якому поєдналися різні культури, різні мови, навіть різний етнос. І це дуже помітно, коли ти живеш, або маєш можливість перебувати в різних регіонах краю. Так, спочатку я був на Перечинщині, трошки пізнався із Березнянським краєм. Потім трошки був на Хустщині. Тепер я власне перебував у маленькому нашому монастирі в Нижньому Бистрому, що на Хустщині. І можу сказати, що різний етнос цього краю є дуже гарний, хоч не раз приносить з собою і деякі складності. Але, все-таки, завдяки нашій Церкві, все йде добрим шляхом, що і угорці, і словаки, і румуни, і русини – всі ми вміємо знаходити спільну мову. Вміємо гарно прославляти Господа Бога.

Спів в нас завжди майже однаковий, тільки мова відрізняється. Але це є дуже гарно. Особливо в часі великих свят – Різдва чи Паски ми бачимо ці гарні різновиди, особливості святкування Різдва, колядки. І не раз я, що виріс на Ужгородщині, бачачи, як колядують на Рахівщині або на Міжгірщині, багато нового відкриваю для себе. Багато нового як культурно, так і мовно, якісь гарні слова. Але в цьому всьому завжди виражається дух цього народу, дух цього краю, що, не дивлячись на цю різнобарвність, завжди вміє єдиними устами і єдиним серцем прославляти Бога і любити його Церкву».

Наступним було питання, чи в Мукачівській греко-католицькій єпархії вживають під час Святої Літургії слово «православні»? Ось що відповів владика-номінат Ніл Лущак:

«Звичайно, що це питання є трошки складним, тому що на початках, коли наша Церква вийшла з підпілля, то, звичайно, якщо подивитися на наші стосунки із Православною Церквою, з православними священиками, було дуже багато негативу. Тому що відбувалася боротьба. Ми просили, щоб нам повернули наші храми. Вони повертати не хотіли. Було дуже багато, я би сказав, обоюдних образ, чого на той час неможливо було уникнути. І не раз було так важко навіть донести до людей, що саме це слово «православний» в собі є святе і освячене традицією.

На початках важко було його ввести в Літургію, тому що дуже багато людей підходили і казали: «Чому ви споминаєте або називаєте нас, як православних?» Але помаленьку, на багатьох парафіях люди з порозумінням ставилися до цього, що всі наші старі книги, всі наші старі Сборники, які видавалися задовго ще до війни, всі вони нормально вживали ці слова. Так само і священичий Служебник, з якого священик правив Святі Тайни і Святу Літургію, завжди вміщували в собі це слово. Так що саме слово є освячене традицією, я би сказав, є святе. Але не раз є важко донести його до людей, щоби вони його правильно зрозуміли. Бо, дивлячись на всі ті образи, на ті непорозуміння, дуже багато людей так негативно ставляться до самого слова і, можливо, навіть, до самої Православної Церкви.

Але Господь учить нас приймати наших братів завжди, як братів, і ми мусимо старатися про екуменічний діалог. На цьому дуже в наш час наголошує Церква. Відбуваються наради, конференції в справі єдності Церков. Святіший Отець постійно закликає нас до цього, щоби ми всіма силами прагнули сприяти справі екуменізму, завжди шукали не того, що нас роз’єднує, але того, що нас об’єднує. А об’єднує нас, в першу чергу, віра в нашого Господа Ісуса Христа, любов до Церкви, святих Апостолів. Об’єднують нас також Святі Тайни і багато інших таких важливих речей.
Тому я думаю, що нашим людям потрібно ставитися нормально, з порозумінням, до вживання цього слова, бо все-таки воно вживалося нашими батьками, нашими прадідами і, саме в собі, це слово є святе і дуже потрібне».

Призначення Єпископа-помічника Мукачівської Греко-Католицької припало на початок відзначення Року віри і 1150-ліття прибуття св. Апостолів Кирила і Методія у Велику Моравію:

«Цього року ми святкуємо Ювілей: 1150-річницю від проголошення Євангелія на землях тодішньої Моравії, до якої входила також наша Срібна Земля. І, звичайно, що дуже так гарно, що цей ювілей припадає разом із Роком віри, проголошеним Святішим Отцем у своєму Листі Motu propio «Двері Віри». І святі Кирило і Методій, і цей лист Святішого Отця, закликають нас знову глибоко повернутися до Євангельської правди. По новому відкритися на Благу Вістку Божого Сина до кожного з нас. Святі Кирило і Методій, коли проповідували на Моравії і на наших землях, зазнали багато труднощів і непросто їм було нести Слово Боже в ці краї. Тому, що дуже багато навіть і німецьких єпископів і священиків, робили перешкоди, переслідували їх, забороняли їм проповідувати, але, не дивлячись на всі труднощі, вони зробили справу, яку Святіший Отець Іван Павло ІІ надзвичайно оцінив, надаючи їм титул Покровителів цілої Європи разом із св. Бенедиктом, засновником монашого життя на Заході, і св. Едітою Штайн.

В цей Святий Рік віри ми повинні приділити велику увагу, в першу чергу, нашим родинам, що є маленькими клітинами цілої Вселенської Церкви, і старатися, щоби Боже слово, Святе Письмо читалося в наших родинах. Щоби батьки якось по-новому і так більш глибоко задумувалися над ним, пояснювали і відкривали, читали його своїм дітям.

Проблема нашого часу є в тому, – каже Святіший Отець, – що християни нашого часу є дуже сплячими. Дуже часто Христос звертався навіть до своїх Апостолів: чувайте, бо ворог близько. В той час, коли Апостоли сонні при Ісусі в Гетсиманському саді, Юда не спить, шукає, як би Його зрадити. Чимось і ми подібні на тих Апостолів, – каже Святіший Отець. Бо замість того, щоби якось так відважно, радісно нести Благу Вістку в наш світ, ми стаємо такими літотеплими, віддаляємося від таких свої перших обов’язків. Натомість, ми бачимо, як різні секти розповсюджуються по нашому краю і взагалі по світі, як люди відпадають від Церкви не десятками, але, напевно, тисячами. І ми просто-напросто, не раз дивимося на це дуже так збоку. Святіший Отець закликає нас не бути сплячими, але чувати, бути уважними, бути ревними і нести радісну Благу Вістку Ісуса Христа в сучасний світ, що просяк матеріалізмом, що просяк цією гонитвою за комфортом. Звичайно, це не є просто, але хто ж, як не ми, наслідники святих Апостолів Кирила і Методія, наслідники такої прекрасної візантійської, грецької традиції, зможемо донести до сучасної людини нашого краю Слово Христа. Слово Христа про Бога, Слово Христа про людину, про вічне спасіння і вічне призначення кожного з нас.

Що б Ви побажали радіослухачам Української програми Ватиканського радіо?

Хотів би, в першу чергу, побажати, щоб цей Рік віри став для нас таким, трошки особливим. Щоби ми його пережили, кожний зокрема, поглиблюючи свою віру. А це станеться через поглиблення наших відносин з Богом. Тому, я би побажав всім радіослухачам, в першу чергу, щирої молитви до Бога, любові до своєї Церкви, яка дуже багато вистраждала. Дуже гарні слова сказав Блаженніший Святослав, ставши священиком, які я завжди пригадую собі: своїм священством я завдячую нескореній, зневаженій, але воскреслій Церкві. Дійсно, ми повинні щиро полюбити нашу Церкву. Зрозуміти, що вона є для нас великим даром від Господа Бога».