соціальні мережі:

RSS:

Радіо Ватикану

голос Папи і Церкви в діалозі зі світом

Іншою мовою:
Радіо Ватикану

Перша сторінка / Аудієнції та «Ангел Господній»

Цей човен не є моїм, не є нашим, але Господнім, і Він не дозволить йому затонути. На прощальній аудієнції з Папою Венедиктом XVI (повний оновлений текст)


«Дякую за те, що ви так численно зібрались на цій останній загальній аудієнції мого понтифікату», – цими словами Святіший Отець Венедикт ХVІ розпочав катехизу в середу 26 лютого 2013 року, яка зібрала на площі святого Петра у Ватикані та прилеглих вулицях понад 150 тисяч вірних з Італії та багатьох країн світу,серед яких і кілька сотень українців, які працюють в Римі та околицях, українських богопосвячених осіб та духовенство. Перед аудієнцією, серед майоріння прапорів з усього світу, відкрита автомашина із Святішим Отцем зробила велике коло серед зібраних, які з овацією зворушено вітали Папу, піднімаючи транспаранти, на яких різними мовами висловлювали вдячність, любов і близькість до Венедикта ХVІ.

На початку аудієнції був прочитаний уривок з першого розділу Послання святого апостола Павла до Колосян:«Ми дякуємо Богові й Отцеві Господа нашого Ісуса Христа завжди молячися за вас, відколи ми почули про вашу віру в Христа Ісуса та про любов, що маєте до всіх святих, задля надії, що вам збережена на небі, що про неї оповіщення ви нещодавно чули у проповіді Євангелії правди, яка до вас прибула, і як у всьому світі дає плоди і зростає, так і у вас, від того дня, коли ви почули і спізнали благодать Божу в правді» (Кол 1, 3-6). Саме до цих слів нав’язав свою катехизу Вселенський Архиєрей:

Як апостол Павло в біблійному тексті, який ми щойно почули, – сказав Папа, – також і я відчуваю в своєму серці, що, насамперед, повинен подякувати Господеві, що провадить Церкву та дбає про її зростання, Який сіє Своє слово і, таким чином, збільшує віру Свого люду. У ці хвилини моя душа розгортається, обіймаючи всю Церкву, розсіяну у світі; я дякую Богові за «новини», які протягом цих років Петрового служіння я зміг отримати, стосовно віри в Господа Ісуса Христа, і стосовно любові, яка дійсно поширюється в Тілі Церкви, і оживляє її до життя в любові і в надії, що відкривається і спрямовується в напрямку життя в повноті, в напрямку небесної батьківщини.

Відчуваю, що усіх в молитві несу в майбутність, що належить Богові, куди збираю кожну зустріч, кожну подорож, кожен апостольський візит. Все і всіх збираю в молитві, щоб ввірити Господеві: адже маємо повне усвідомлення Його волі, з усім знанням та духовною мудрістю, щоб ми могли поводитись у спосіб, гідний Бога, Його любові, приносячи плід в кожному доброму ділі» (пор. Кол 1,9-10).

У цей момент у мені існує велика довіра, бо знаю, знаємо ми всі, що Слово істини Євангелія є силою Церкви, є її життям. Євангеліє очищає й оновлює, приносить плід там, де громада віруючих його слухає і приймає Божу благодать в істині та в любові. У цьому полягає моє довір’я, у цьому полягає моя радість.

Коли 19 квітня майже вісім років тому я погодився прийняти Петрове служіння, то мав стійку впевненість, яка мене завжди супроводила: це впевненість життя Церкви Божим Словом. Тоді, як я це вже висловив багато разів, слова, які прозвучали в моєму серці, були наступними: Господи, чому Ти від мене цього вимагаєш і що в мене просиш? Це ж великий тягар, який накладаєш мені на плечі, але якщо Ти в мене це просиш, за Твоїм словом закину сіті, впевнений, що Ти мене провадитимеш,не зважаючи на всі мої слабкості. І по восьми роках можу сказати, що Господь мене провадив, був близько мене, я міг щоденно відчувати Його присутність. Це була частина шляху Церкви, що мала хвилини радості і світла, але також і нелегкі моменти; я відчував себе як святий Петро з Апостолами в човні на Галилейському озері: Господь дарував мені багато днів сонця та свіжого вітерцю, днів, коли риболовля була щедрою; були також і моменти, коли води були бурхливими і вітер – супротивним, і як протягом усієї історії Церкви, здавалось, що Господь спить. Але я завжди знав, що в цьому човні є Господь і я завжди знав, що човен не є моїм, не є нашим, але Його. І Господь не дозволить, щоб він затонув; це Він його провадить, очевидно, також і через людей, яких Він вибрав, бо так цього бажав. Такою була і є впевненість, якої ніщо не може затьмарити. І саме тому сьогодні моє серце переповнене вдячністю Богові, тому що всій Церкві, також і мені, ніколи не бракувало Його підтримки, Його світла, Його любові.

Переживаємо Рік віри, який я бажав саме для того, щоб зміцнити нашу віру в Бога у контексті, який, як здається, дедалі більше відсуває Його на другий план. Я хотів би звернутись до всіх із закликом відновити впевнену довіру до Господа, як діти ввіритись в Божі руки, впевнені у тому, що ці руки завжди підтримують і є тим, що дозволяє крокувати кожного дня, навіть у втомі.Я хотів би, щоб кожен почував себе любленим Тим Богом, Який віддав Свого Сина за нас і Який виявив нам Свою безмежну любов.Я хотів би, щоб кожен відчував радість бути християнином. В одній гарній молитві, яку потрібно проказувати кожного ранку, читаємо: «Поклоняюсь Тобі, Господи, люблю Тебе усім серцем. Дякую Тобі за те, що Ти мене створив, вчинив християнином...». Так, ми щасливі з приводу дару віри; це те найцінніше добро, якого ніхто не може відняти! Дякуємо Господеві за це кожного дня, молитвою і послідовним християнським життям. Бог нас любить, але очікує, що також і ми будемо Його любити!

Але не лише Богові хочу подякувати в ці хвилини. Папа не самотній у керуванні човном святого Петра, хоча й на ньому лежить першочергова відповідальність. Я ніколи не почувався самотнім в несенні радості та тягару Петрового служіння; Господь поставив поруч зі мною багатьох людей, які великодушно та з любов’ю до Бога і до Церкви, допомагали мені та були близькими. Насамперед вас, браття кардинали: ваша мудрість, ваші поради, ваша дружба були для мене цінними; моїх співробітників, починаючи від Державного Секретаря, який вірно мене супроводжував протягом цих років; Державний Секретаріат та всю Римську Курію, як також усіх тих, що в різних ділянках виконують своє служіння для Апостольської Столиці: існують численні обличчя, які не видно, які залишаються в тіні, але саме у тиші та щоденній відданості, в дусі віри і смирення були для мене вірною та надійною підтримкою. Окрема думка лине до Церкви Риму, моєї дієцезії! Не можу не згадати співбратів у єпископстві та священстві, богопосвячених осіб та увесь Божий люд: під час пастирських візитів, зустрічей, аудієнцій, подорожей я завжди відчував велику увагу та глибоку любов; але також і я любив усіх та кожного, без різниці, з тією пастирською любов’ю, яка є серцем кожного пастиря, а, передовсім, Єпископа Риму, Наступника Апостола Петра. Щодня я з батьківським серцем кожного з вас згадував у своїх молитвах.

Я хотів би, щоб моє привітання та моя вдячність досягла усіх: серце Папи розширяється на увесь світ. Хотів би висловити вдячність Дипломатичному Корпусу, акредитованому при Святому Престолі, який уприсутнює велику родину народів. Маю на думці і всіх тих, хто трудиться на користь доброї комунікації, дякуючи їм за важливе служіння.

Тепер хочу від щирого серця подякувати всім численним людям в усьому світі, які протягом останніх тижнів надіслали мені зворушливі знаки уваги, приязні й молитви. Так, Папа ніколи не самотній, і тепер я це відчуваю ще раз, в такий чудовий спосіб, що це зворушує серце. Папа належить усім, і багато людей почуваються близькими до нього. Це правда, я отримую листи від великих цього світу – від Глав Держав та провідників релігій, від представників світу культури, тощо. Але я також отримую численні листи від простих людей, які пишуть просто з серця та дають відчути свою любов, що зроджується із перебування разом з Христом у Церкві. Вони не пишуть до мене так, як пишеться, наприклад, до князя чи до когось великого, кого не знається. Вони пишуть мені, які брати та сестри, чи як сини і доньки, з почуттям дуже щирого родинного зв’язку. Тут можна відчутно доторкнутись до того, чим є Церква – це не організація, не асоціація для досягнення релігійних та гуманітарних цілей, але живе тіло, сопричастя братів і сестер у Містичному Тілі Ісуса Христа, Який усіх єднає. Саме так досвідчувати Церкву, могти майже доторкнутися руками до сили її істини та любові, є причиною радості, в той час, коли багато-хто говорить про її занепад. Ми ж бачимо, наскільки Церква є живою сьогодні!

Протягом цих останніх місяців я відчув, що мої сили зменшилися, і я в молитвах наполегливо просив Бога просвітити мене Своїм світлом, щоб я прийняв найвідповідніше рішення, не для мого добра, але для добра Церкви. Я зробив цей крок з повним усвідомленням його серйозності і також новизни, але з глибоким спокоєм духа. Любити Церкву означає також мати відвагу приймати важкі, вистраждані рішення, завжди маючи перед собою добро Церкви, а несамих себе.

Дозвольте мені ще раз повернутися до 19 квітня 2005 року. Серйозність рішення полягала також в тому, що від цієї хвилини і надалі я завжди і назавжди відданий Господеві. Завжди, бо той, хто приймає Петрове служінння, вже не має жодної приватності. Завжди і повністю належить усім, усій Церкві. Його життя, так би мовити, повністю позбавлене приватного виміру. Я міг відчути, і відчуваю саме тепер, що кожен отримує своє життя, саме тоді, коли його дарує. Я вже сказав, що багато людей, які люблять Господа, люблять також Наступника святого Петра, вони прив’язані до нього; Папа справді має братів і сестер, синів і дочок в усьому світі, і що почувається безпечним в обіймах вашої спільноти, бо він уже не належить собі, належить усім, а всі належать йому.

«Завжди» означає також «назавжди» – більше не існує повернення до приватного. Моє рішення про зречення з активного здійснення служіння не відкликає цього. Я не повертаюся до приватного життя, до життя, складеного з подорожей, зустрічей, прийомів, конференцій, тощо. Я не залишаю хрест, але в новий спосіб залишаюся біля Розп’ятого Господа. Не виконую більше владу уряд, щоб керуватиуЦерквою, але в служінні молитви, так би мовити, залишаюся у загороді святого Петра. Святий Венедикт, ім’я якого ношу, як Папа, буде мені в цьому великим прикладом. Він показав нам шлях до життя, яке чи активне, чи пасивне, повністю належить Божій справі.

Дякую всім і кожному також за пошану та зрозуміння, з якими ви зустріли це настільки важливе рішення. Я й надалі супроводжуватиму шлях Церкви молитвами та роздумами, з такою самою посвятою Господеві та Його Обручниці, з якою я старався дотепер переживати кожен день і з якими бажав би жити завжди. Прошу вас згадувати про мене перед Богом, і, насамперед, молитися за кардиналів, покликаних до такого важливого завдання, і за нового Наступника святого апостола Петра: нехай же Господь Бог супроводжує його світлом та силою Свого Духа!

Призиваймо материнське заступництво Пречистої Діви Марії, Матері Божої і Матері Церкви, щоб Вона супроводжувала кожного з нас і всю церковну спільноту; ввіряємося Їй з глибоким довір’ям.

Дорогі Друзі! Бог провадить Свою Церкву, завжди підтримує її, а насамперед, у важкі хвилини. Ніколи не втрачаймо цього бачення віри, яке є єдиним справжнім баченням шляхів Церкви та світу. Нехай же у наших серцях, у серці кожного з вас, завжди живе радісна впевненість у тому, що Господь є поруч, Він нас не залишає, Він близько та огортає нас Своєю любов’ю. Дякую!